Кіровоград. Тебе ми покидалив той, повний крові сорок перший рік,і у страшному гуркоті навалив твоїй груді стирчав німецький штик…Вони прийшли, бандити у шоломах,й тобі на горло катова ногау бурях стала, чорна і знайомаще з вісімнадцятого… І жагастрашної помсти в серці запалала,і ти з грудей висмикував багнетруками нашими… І світло дня настало,І ніч пройшла, як довгий дикий бред.Ми повернулись так, як обіцялиТобі в громах, у охканні гармат,Знов над тобою сонце засіяло,Ти знову наш, ти наш Кіровоград!Цього натхненного вірша написав український поет-лірик, у роки війни кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини» Володимир Сосюра, 8 січня 1944 року. Саме на світанку цього морозного дня передові підрозділи 297-ої Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького Слов’янсько-Кіровоградської стрілецької дивізії генерала Ковтун-Станкевича увійшли на вулиці передмістя Кіровограда Кущівки. Ось яким запам’ятався той день жительці цього мікрорайону Антоніні М’яшкуренко:«Під час окупації Кіровограда я жила у місті. Пережито немало. Гітлерівці вивозили молодь до Німеччини, така доля чекала й мене. Тричі забирали й тричі я тікала зі збірного пункту, що розміщувався у 30-ій школі. Довелося й на німців попрацювати – куди подінешся? Ми будували аеродром. Ось тут, у кінці 1943 року, ми почули, що у окупантів щось не клеїться, заворушилися вони. Пізніше дізналися – наші наступають. Я це відчула по своєму квартиранту – солдату гітлерівської армії, французу за національністю. 4 січня він став упаковувати речі. Наступного дня приніс нам з матір’ю кілька пачок хліба-ерзацу зі свого пайка, порадив, щоб ми зачинилися і деякий час у хату нікого не пускали. Того ж дня над містом з’явилися літаки, люди казали – наші. Шостого січня увечері до нас увійшло четверо гітлерівців – чорні, неголені, п’яні. Почали вимагати, щоб ми їм підсмажили картоплю, мати не хотіла, один з них її вдарив. Цієї миті зайшов ще один, щось сказав нашим непрошеним гостям. Вони швиденько висипали картоплю разом з водою у сумку і вибігли з хати. Я подивилася на годинник – була 23 година. Ще через кілька годин у вікно постукали. Ми побачили у дворі солдат у білих маскувальних халатах. Їх було шестеро. П’ятеро зайшли в хату. Я думаю, що то були розвідники. Один з них був поранений, він перебинтував ногу, розкрив карту і запитав, як їм найкоротшим шляхом дістатися фортечних валів. Мати запропонувала бійцям поїсти, але вони відмовилися, бо поспішали. Вона віддала їм хліб, подарований французами, і вивела на вулицю Свердлова, якою вони мали пройти до фортеці. У цей час у місті лунали вибухи – окупанти висаджували у повітря якісь особливо важливі об’єкти. Чулася артилерійська канонада. 7 січня почалося бомбардування міста, вдень і вночі по кілька разів налітала авіація. Мати відправила мене із сусідською дівчиною до Завадівки, щоб чогось не трапилося. Але й там було неспокійно. Тут уже були наші, ми бачили кілька зеніток, їх обслуговували молоді дівчата. Перебувати і тут було небезпечно, і ми перебралися спершу у Покровське, потім у Гаївку. Без діла ми не сиділи: прали червоноармійцям білизну. Через тиждень повернулися додому – місто вже було визволене. У нашому дворі розмістився польовий госпіталь, а у будинку 50/59 по Середньому провулку була облаштована операційна. Біля нашого будинку стояли машини швидкої допомоги. Пам’ятаю прізвища окремих медпрацівників: санітарами в госпіталі працювали Фішкін, Борис Кудрявцев. З кожним днем привозили все більше поранених, це свідчило, що навколо міста тривають важкі бої. Подих війни ми чули ще протягом двох місяців. Налітали літаки, кидали бомби. Йдеш бувало вулицею, а над головою свистить снаряд – місто обстрілювалося з дальнобійних гармат. А потім нас почали залучати на роботи у визволених районах. Про транспорт тоді й мову ніхто не вів – все пішки, та ще й замінованими полями…»
До спогадів А. М’яшкуренко додамо, що з північного боку у районі залізничного вокзалу на місто вела наступ 95-а гвардійська стрілецька дивізія, у складі якої перебував уродженець Кіровограда архітектор Борис Рилов. За участь у боях за рідне місто він був нагороджений орденом Червоної Зірки. За наказом начальника інженерних військ фронту при 27-й інженерній бригаді було створено оперативну групу спеціального призначення для розвідки і розмінування міста. До неї увійшли взводи Михайла Степанова, Олексія Астахова та Володимира Куделі. Вони проводили розмінування Кіровограда, яке тривало до 1 лютого. За цей час було перевірено і розміновано близько 118 кілометрів вулиць, 418 кварталів, понад 330 приміщень, знешкоджено 2500 фугасів і авіабомб. Один з героїв небезпечного фронту лейтенант Михайло Степанов поселився у нашому місті. 30 грудня 1998 року йому присвоєно звання Почесного громадянина Кіровограда, одна з вулиць Миколаївки носить його ім’я.
