Недільне Віче у Кіровограді об’єднало у тривозі чекання близько 2,5 тисяч людей. Активісти «Майдану» та Автомайдану, самооборонці, ветерани афганської компанії, студенти, молодь і просто пересічні городяни. Абсолютна більшість – чоловіки; сходилися на головну площу міста окремими групами по 5 і 10 осіб. У словах ощадливі, скупі, мовчки обмірковують події останніх днів, зрідка згадуючи про досвід своєї строкової служби… Доки головного питання дня – рішення про початок військової мобілізації – ще не порушили, обходимо натовп із запитанням своїм - «У випадку перенесення бойових дій на материк і, зокрема, Кіровоградщину, чим би ви змогли бути корисні Україні?».
«На передову, сестричкою. Ну куди ж іще? Бинти буду мотати, - бадьориться наша гартована революціонерка, журналіст і блогер Надія Паливода (33 роки), - постити інформацію у мережах. За останніх кілька діб скільки зливів, інфи було – притому усякої, без похибок на фантазію… Отже, вважаю, спочатку слід остудити голову, відмежувавши фейкові новини від правдивих, інакше сіятиметься паніка. Потім розробити конкретний алгоритм дій.»
«Ні, сюди вони не посунуть! – запевняє Анатолій Степанович (72 роки), - Зараз воюють по-іншому. Кілька локальних конфліктів – тайкома старатимуться душити, без шуму, - і все на цьому. Технології!» Чоловік прийшов на площу Героїв Майдану разом з усім своїм сімейством, дорогою прихопивши й кума. Востаннє рушницю брав до рук аж у 1960-му році, під час перебування у лавах радянської армії, коли знайомився із воєнним ремеслом зв’язкового. «Та ну, який з мене вояка і радист?!! Позабував, канєшно, багато чого. Буду підсобляти з тилу. Усе вдома для цього є. Що саме? Все, що треба, більше не скажу. За моїх дітей, внуків, щоб на роботу без цього, - тре вказівний палець об великий, - обходилось. Без корупції! І щоб той дурак остановився – Путін!»
«Я на службі в армії не був, але маю спеціальну відмітку «Військовозобов’язаний». – відповідає кіровоградець Денис (32 роки). - Так, у добровольці записуватимусь і до інших хлопців буду звертатися. Бачите, скільки людей прийшло сьогодні? Але й тих, що обходили площу десятою дорогою, мовчки розбрелися базаром – наче це зовсім не їхня країна і біда теж не їхня – також не мало. А я хочу, аби всі вони завертали сюди і ставали поряд з нами, як брати, - пліч-о-пліч! На війні, думаю, робота мені знайдеться. Трохи вмію стріляти. Дружина мене підтримує; поки що це і є вся моя родина… За неї, за нашу державу й стоятиму! Хоча краще цій війні все-таки не бути…».
Із тісного гурту хлопців в камуфляжних одностроях окремо виділяється Геннадій (18 років), студент історичного факультету педуніверситету й активіст скаутської організації «Сокіл». Серед усіх учасників маленької кулуарної компанії він, вочевидь, опирається на струнку конструкцію аргументів та знання фактів минулого. «Взагалі-то ми чекаємо вказівок від наших координаторів. Імовірно, мають запропонувати якийсь план, розподілити обов’язки… у разі, якщо ніяких ініціатив чи рішень з їхнього боку оголошено не буде, я запишуся у військоматі на правах будь-якого громадянина України призивного віку. У соколян ми дістали, як вважаю, належного рівня спортивну та бойову підготовку, тобто, дещо вміємо. Проблема буде з технікою. Порівняно з тією, на якій пересуваються росіяни, ми звичайно відстаємо. У них із зброя краща, і в більших кількостях. Зате ми переважаємо своєю чисельністю. Тоді що? А партизанити будемо – от що!»
Валентина Головань
