Прийшли, забабахали, шокували. Кредо римського імператора – того самого, що з опочивальні Клеопатри необачно вляпався у салат, – перекрутили навмисне. Зрештою, чи не на ньому, перекрученому, граблерукому і тупому копіюванні чужих ідей та знахідок, замішаний кітч? Напевно так. Тоді як із ним боротися-миритися?
Близько трьох місяців над цим та іншими питання мудрували організатори виставки «Суррогаты. Выйди за рамки!», презентація якої відбулась сьогодні в галереї «Єлисаветград». Нова добірка світлин, задля якої у запасники пішли кращі моделі «Playboy», навряд чи смакуватиме обивателю більше, зате посвячені у тонкощі справи – фотографи і галеристи – відтяглися, як хотіли.
Першою чергою на зуб не-сурогатів потрапили шпальти глянцю. Художники висміювали заштукатурену та гладеньку, як гума, красу дівчат з обкладенок, стібалисся над спрощеним (ноги-груди-губи) розумінням жіночності. Мусимо визнати, у жіночій версій протесний антикітч і сприймається більш гостро, болючіше. Акценти і світлові плями розміщенні невлад, випадково, або не так, як нас привчили. Обрізані рамкою паспарту рожеві пиптики дівочих грудей, затінена шийка, розширені у подиві, трохи скляні зіниці; згори всю цю тривожну красу небанально, наче обрубок шлагбауму, перекриває рука моделі... Авторка зробила її чоловічою, з хвилькою скуйовдженою волосся на шкірі (Аліна Комета, «Глянцевая жизнь»)…
Дмитро Співак у нетрі прийомів й рідкісних ракурсів лізти не став, просто, як будь здоров, переніс типово жіночі малюнки тату (троянди, метелики, змійки, ящірки) на тіло чоловіка, чоловічі (церковні бані, черепи, бюсти радянських вождів, хрести) – на жіночі («В параллельном мире»). Що ж, вийшло кумедно. Про походження ятристо-червоного, без рівного контуру, мазку барви зазвичай нам розповідають вилущені на сік вишні та місце боксерського поєдинку. А от Андрій Оксантюк (м. Умань) вирішив зміксувати смачне з відразливим, дитяче із дорослим – таким чином, світ побачив запеклий двобій ягід на рингові («Граффити»). Доволі несподівано і, сказати б навіть, поетично.
Доки гості поволі розходяться залою, цікавимось думкою когось із метрів.«За вдачею я скоріше консерватор, аніж адепт усього нового, провокаційного й голосного, – ділиться враженнями від проведеного заходу директор галереї Микола Цуканов. – Поки що тільки дав хлопцям місце, щоб виставитися. Зрештою, декого необхідно штурхати за рукав: «Ну ж бо, покажи, що вмієш!». Моє ставлення до кітчу таке: якщо людині подобається її творчість – будь-ласка, вішай у спальні або ж вітальні власного помешкання. Чому ні? Навіть такі зразки живопису або фотографії мають право на життя. Щодо більшого – вважаю, освічена, вибаглива публіка має створювати прецеденти, за яких штучність і копіювання своєї квоти на стіну поряд із шедевром би не отримала. Кітч плодиться не тільки на базарних ятках; в галереях та на престижних арт-форумах його також вистачає, повірте. Іноді вивчаєш річ кілька хвилин поспіль і не можеш второпати, що ж у ній, власне, такого цікавого, самобутнього, окрім потрапляння у формат «модно». Зокрема, це стосується формалістичного напряму мистецтва.. А ще є напрям під назвою арт-жлоб. Вперше познайомився із ним під час відвідин виставки в Українському домі. Як годиться, заявили про себе гучно, навіть верескливо. На вході до експозиційної зали стояв унітаз, накритий кришкою. Хочеш дізнатися, що на споді – просто відкрий її. Як виявилося, на дні лежала репродукція «Джоконди» да Вінчі. Ефект себе не виправдав. Відгонить дитячим кепкуванням крізь шпарину у паркані і просто поганим смаком. Все-таки рівень флорентійського майстра під силу не кожному рисувальникові».
Усі бажаючи зможуть оглянути виставку до 6 травня.
