На хвості вигнутої колом змії причаїлася свастика. Під нею – шестикутна зірка Давида з різнокольоровим декором, між цими зображеннями щось схоже на стилізований ключ. Усе разом нагадує чи то герб, чи клубну емблему. Скоріше друге, бо висів цей натюрморт із символів у приміщенні, де відбулося чергове засідання теософського товариства – виявляється, є й таке у Кіровограді! Керівник Раїса Калашникова була відсутня, вона поїхала в Індію. Модератором вечора – Віра Махоріна, котра про себе сказала так: «Я 42 роки пропрацювала в культурі і не знала, що я теософ!».Теософи не сприймають жодних релігій і над усе ставлять істину. Істину в тому розумінні, якою бачила її Олена Блаватська. Її вчення позначене впливом окультизму, езотерики, спіритуалізму. Дослідники оцінюють діяльність Блаватської (до речі, народилася вона в Дніпропетровську) неоднозначно. Є версії, що її філософська система – містифікація заради заробітку і слави. Схожі погляди сповідувала родина художника Миколи Реріха, що довгий час жила в Індії. І засідання почали биттям об круглі боки бронзової чаші, що теж привезена з Індії.Віра Махоріна на посаді заступника начальника обласного управління культури свого часу сприяла становленню місцевого театру ляльок, підтримувала філармонійні колективи, була одним з фундаторів театрального фестивалю «Вересневі самоцвіти». А тепер на ключове питання засідання «Що таке щастя?» відповіла так: «Тішитися дітьми та онуками, опікуватися клубом ветеранів і садити клумби на селищі Новому». Своє бачення щастя продемонстрували власними віршами та піснями запрошені на вечір поетеси Антоніна Корінь, Віра Володіна, Олена Надутенко, а також бард Володимир Холявко з міського театру самодіяльної пісні. Поетеса Наталія Каптьолова підкреслила, що щастя треба не чекати, його слід проживати щохвилини, молодий поет Владислав Якимаха наголосив, що він щасливий боротися з декадансом (занепадницькими настроями) і вважає, що для повного щастя життя повинне бути якісним. Поетеса Лариса Кокіна зауважила, що її щасливим відчуттям заважає тотальне невігластво. Наприклад, коли вона каже, що жила на Сахаліні, то ніхто не знає, де це. «Я знаю!» - пролунав вигук із залу. Це озвався колишній артист філармонії, а тепер художник Петро Чорноморченко. «Я не тільки знаю, а й був і там, і на Камчатці, і у Хабаровську! Чотири місяці там гастролював!» - і пан Петро дав нагоду присутнім посміятися з прочитаних ним веселих та повчальних історій. А радісний настрій – це теж якщо і не цілий торт щастя, то принаймні ласий шматочок на блюдечку.
Сніжана Казимирова
