Останнім часом на Кіровоградщині відкрито кілька меморіальних дощок діячам польської культури, які народилися чи проживали у нашому краї. Подією у Кіровограді стало відкриття меморіальної дошки лауреату Польської академії літератури Міхалу Хороманському, який народився і навчався у нашому місті. Як і багато видатних єлисаветградців (вчені Георгій Лангемак, Ігор Тамм, письменик і політик Володимир Винниченко), освіту здобував він у класичній чоловічій гімназії, на приміщенні якої (нині тут Будинок офіцерів та управління державної служби Міністерства надзвичайних ситуацій) у день 110-річчя письменника й відкрито меморіальну дошку.З нашим краєм пов’язане й ім’я видатного польського композитора Кароля Шимановського. Народився він у Тимошівці сусідньої області, але навчався у Єлисаветградському реальному училищі і в роки революційного лихоліття перебував у нашому місті. Будинок, який належав Шимановським, не зберігся, хоча вже не одне десятиліття йдеься про його відновлення та відкриття повноцінного музею композитора. Нині музей музичної культури імені Кароля Шимановського буквально тулиться у дуже тісному приміщенні музичної школи №1 імені Генріха Нейгауза, родича і друга польського композитора. Були наміри відновити з допомогою польської сторони точну копію будівлі, але початкові роботи завмерли ще у середині 90-их і далі крім слів справа не рухається. Тож коли постало питання про встановлення меморіальної дошки, очевидно, виникло й інше – де? Встановили її на приміщенні мистецького факультету Кіровоградського педагогічного університету імені Винниченка, що ніби й логічно. Хоча, якщо виходити з історичних фактів, меморіальну дошку варто було б встановити на приміщенні колишнього окружного суду, де у ті роки відбувалися концерти. Той час, незважаючи на революційну колотнечу, був дуже плідним на концертну і просвітницьку діяльність. Ще в 1917 році Кароль познайомився із Віктором Гольдфельдом. Разом з цим чудовим скрипалем (що свідчить про наявність єлисаветградської не тільки фортепіанної, що сумніву не підлягає, а й скрипкової школи) Кароль працював над обробками для скрипки й фортепіано «Капрісів» Паганіні. Ця робота завершувалась концертами у приміщеннні окружного суду, тодішній голова якого Комісаржевський був великим шанувальником музики. Навесні 1919-го у місті почав працювати відділ народної освіти, а при ньому – підвідділ мистецтв, музичною секцією якого займались Кароль Шимановський і Генріх Нейгауз. Мистецьке життя у той голодний і холодний час у місті просто вирувало: вперше у Єлисаветграді було створено симфонічний оркестр, який уже в квітні дав перший концерт. Проводилися музичні масові заходи, відкривалися мистецькі навчальні заклади, читалося безліч просвітницьких лекцій. Та що там лекції і концерти! У місті в той час було поставлено десять опер, для чого було створено хор, в якому співали й сестри Шимановського, і яким керував відомий на той час маестро Сергій Пузєнкін.Значна частина цих подій відбувалася у той час, коли у місті панувала денікінщина з її криваво знайомими нам ідеями русского міра та вєлікой Рассії. Ставлення Шимановських до них було явно не схвальне. Як зауважує голова об’єднання поляків Кіровоградщини «Полонія» Олександр Полячок, батько Кароля Станіслав Шимановський взагалі не приймав у себе вдома росіян. Але, як стверджує дослідник життя і творчості композитора Ігор Блажков, Кароль Шимановський дуже болісно сприймав події тих років. Фактично знищення Тимошівки революційними селянами спричинило вимушений переїзд родини у оточений війною і розрухою Єлисаветград, де вони мали житло. За радянських часів Шимановський вважався польським буржуазним націоналістом. Ясна річ, він був польським патріотом, та, на жаль, живучи на українській землі, не зумів розгледіти таке ж, а часом ще жорстокіше національне приниження і упослідження українців. Тож різке несприйняття більшовизму та руйнівних революційних настроїв і призвело до тимчасового співробітництва композитора з денікінцями. Частина збору від деяких концертів (про це свідчать оголошення у денікінській газеті «Война и мир») перераховувалась на потреби Добровольчої армії. Мабуть, це було обов’язковою умовою тодішньої влади. І все ж, йдеться у першу чергу про музичну творчість, концертну та мистецько-просвітницьку діяльність Шимановського.Але, як виявилось, ініціатори встановлення меморіальної дошки – Товариство польських журналістів обрали приміщення мистецького факультету зовсім не тому, що воно пов’язане з музикою, а тому, що тут розміщувалась редакція денікінської газети «Война и мир»! І навіть закарбували це у написі: «Кароль Шимановський, всесвітньовідомий композитор, наш земляк. У флігелі цього будинку в редакції газети «Война и мир» у часи воєнних потрясінь 1918-1919 р.р. працював журналістом, і, як великий гуманіст, своїм натхненним словом закликав до миру, до людяності».Останній пасаж, на жаль, закарбований у бронзі, фактично всуціль неправда. Газета «Война и мир» виходила у тодішньому Єлисаветграді не у 1918-1919 роках, а із 22 серпня по 13 грудня 1919 року. Чи є документальне підтвердження, що Кароль Шимановський працював там журналістом? Очевидно, немає. Такий висновок можна зробити і з аналізу підшивки газети, яка зберігається у обласному державному архіві. Жодного матеріалу, де б Шимановський виступав, як журналіст, у ній не знайти. Є, правда, кілька текстів, підписаних буквою Ш. Дослідники вважають, що саме вони належать перу Шимановського. Але ці тексти мають дуже мало спільного із журналістикою. Штатний працівник редакції навряд чи міг би собі дозволити обійтися двома практично пусто-порожніми пафосними опусами, самі назви яких свідчать про їхній загальний, далекий від конкретної журналістики характер. Очевидно, такий підхід обумовлений власним дилетанством та порожніми амбіціями кіровоградського осередку Товариства польських журналістів. Серед його членів немає жодного, хто б співпрацював із польськими ЗМІ, і навіть тих, хто б досконало володів польською мовою і публікував би чи то огляди, чи новини з культурного життя дружної держави у місцевих виданнях. На якій підставі це товариство, очолюване пенсіонером Віталієм Плінським, називає себе польськими журналістами, важко сказати.Так само не зрозуміло, для чого тягнути у сьогоднішній день емоційні, можливо продиктовані розпачем і безвихіддю, думки: «Со смертного одра встает, воскресает для новой жизни Россия… Нам дано великое счастье переживать и вместе с другими созидать новый светлый миф. Нам может быть будет дано увидеть собственными глазами его самоотверженных героев, о которых многочисленные поколений наших потомков будут вспоминать с благоговением и вечной благодарностью…» Це – цитата із статті «Історія і міф», підписана сакраментальним Ш. Чи міг писати таке Шимановський, вихований у русофобському дусі (тут же він згадує про пафос обох польських повстань)? Немає певності, що так. А якщо й так, то тодішня російська пропаганда (газета «Война и мир» – приклад надривного антибільшовицького й антиукраїнського крику про «русский героизм, народность и мессианство») фактично використала розпач і сум’яття композитора. І все б нічого, але тим міфом, активно реанімованим Дугіними, сьогодні надихають молодих росіян, які йдуть вбивати «придуманий» (за версією «Войни и мира») український народ.Кароль Шимановський був у першу чергу композитором. І якщо й писав якісь тексти (його перу належить і незакінчений філософський роман «Ефеб»), то час уже визначив місце його творам. І літературним, і музичним. До речі, у Кіровограді триває ХІІ музичний фестиваль імені Кароля Шимановського, ряд заходів якого підкреслюють його непересічну роль саме як композитора. Не дивно, що встановленнчя меморіальної дошки співфінансувалось Міністерством закордонних справ Польщі у рамках конкурсу на реалізацію цільового завдання «Співпраця з польськими громадами і поляками за кордоном в 2014 році». Жаль тільки, що у бронзу витягнуто відголоски міфу, який сьогодні жахає світ і який історія обов’язково викине на смітник.
Світлана Орел
