АКУЛА MEDIA
Кропивницький, Олег Микитенко, письменник, книга, автор

Ідеали змінюються, талант залишається

11.09.2017 | 16:30
964

Нинішньому молодому поколінню майже не відоме ім’я  письменника Івана Микитенка. Його творчість, яка раніше вивчалася у школі,  тепер відійшла у тінь. Звісно, вона несе на собі печать минулої комуністичної епохи, жертвою якої став і сам письменник. Але його яскравий талант, прагнення правдиво зображати життя так чи інакше утримує його твори  у нинішньому українському  літературному дискурсі. Адже  вони написані легко, прозоро, стилістично довершено, мають світлу енергетику художнього слова, а якісь ідеологічні моменти сприймаються, як правдиві свідчення реалій минулої епохи, а не як примітивна пропаганда.

  Його трагічна доля – особлива сторінка в історії української літератури. Як відомо, сталінські репресії 30-их років минулого століття знищили абсолютну більшість її талановитих представників, тих же, хто залишився, змусили  жорстко мімікрувати. Наша література змогла відродитися хіба що у новому поколінні шестидесятників. Але Іванові Микитенкові та його родині судилася особливо страшна доля. Бо навіть жертви ГУТАБу мали вироки судових трійок і хоч якісь документальні свідчення про їхній арешт, табірне життя і смерть. Іван же Кіндратович після вікопомних,  у вересні 1937-го року, зборів у Спілці письменників України, яку він тоді фактично очолював, будучи знищеним морально і названим ворогом народу, добровільно пішов у НКВС, аби здати особисту зброю та дізнатися у чому вбачають його вину, просто зник. І лише через двадцять років дружині і синові  стало відомо про його смерть, але про подробиці і обставини точно не дізнається уже, мабуть, ніхто й ніколи.

 У кінці 50-их років відбулася так звана громадська реабілітація письменника, знову почали видаватися його твори, вони були введені до шкільної програми. У рідному селі письменника та його дружини Зінаїди Бикової -- Рівному Новоукраїнського району відбулося велике літературне свято. Саме у той період  Зінаїда Григорівна почала збирати свої спогади про чоловіка, його життя, страшне загадкове  зникнення,  її відчайдушні безплідні пошуки. Ці спогади пізніше були опубліковані у освітянській газеті ( Зінаїда Григорівна усе життя працювала вчителькою української мови та літератури) під  псевдонімом Зінаїда Краян.

   Саме під цим ім’ям  з назвою «Я була щаслива з тобою…» вони стали і частиною щойно виданої у нашому місті (видавець – Віктор Лисенко) книги, презентація якої відбулася у центральній міській бібліотеці. Інша її частина – розслідування, здійснене уже сином письменника Олегом (він теж став літератором, довгий час очолював  популярний літературний журнал «Всесвіт»)  -- «Трагедія ідеалів: 1987-1937-1997». Олег Іванович належить до тих синів, які  уміють  свято берегти пам’ять про батька, вона для нього – не лише про рідну людину, а й про видатного письменника,  творчість якого стала явищем в українській літературі.

  Незважаючи на поважний вік, Олег Іванович  завжди з радістю відгукується на запрошення відвідати рідний краї своїх батьків. Побував він тут і п’ять років тому, коли  відзначалося  115 років з дня народження Івана Микитенка. Тоді на приміщенні  Кропивницької школи №33 було відкрито меморіальну дошку письменникові. Саме у ті дні і з’явився задум цієї книги, яка щойно побачила світ за фінансового сприяння міської влади.

  Зустріч із Олегом Івановичем – свято для цілого мікрорайону Масляниківка, де розміщена школа №33 та  вулиця Івана Микитенка (колишня Общественна), яка ось уже три десятиліття носить його ім’я. І відбувається воно значною мірою завдяки ентузіазму та ініціативності бібліотекаря Лариси Бардакової, очевидно, небайдужої до творчості письменника. Її підтримали і представники міської влади, і обласна письменницька організація.


Олег Микитенко серед учасників свята вулиці імені його батька


  Під час презентації було згадано чимало цікавих моментів про життя та творчість Івана Микитенка.  Олег Іванович, наприклад,  висловив припущення, що  таке категорично жорстоке ставлення тодішньої влади до очільника письменників України могло бути викликане тим, що Іван Кіндратович у одній зі своїх п’єс (а вони тоді ставились у багатьох театрах Радянського Союзу і мали широкий розголос) не  вивів окремим героєм Сталіна,  а лише згадав про нього в одному епізоді, хоча дійовими особами там були і Ленін, і Грушевський, і Петлюра, і Винниченко. І останні зовсім не карикатурними героями, а реальними політичними діячами, якими вони й були насправді.

  До речі, у своїх спогадах дружина письменника пише, що він виступав проти входження тодішньої Спілки українських письменників у Російську асоціацію пролетарських письменників (такі організації діяли на той час), а відстоював її автономність. Згадувала вона також, що колись під час зустрічі зі Сталіним Микитенко запитав, чому, мовляв, у «Білій гвардії» Булгакова таке різне ставлення до білогвардійців і до петлюрівців, адже і ті і інші були ворогами революції.

  Навряд чи у рішенні знищити Микитенка вирішальну роль зіграли ці деталі: для тодішньої влади  кожен український інтелігент, який почував свій зв’язок із рідною землею, був потенційним ворогом. А те, що його було цілеспрямовано знищено працівниками НКВС довів Олег Іванович у своєму розслідуванні. Він через роки знайшов тих людей (медичний експерт, міліціонер), які складали протокол про смерть батька,  співставив їхні розповіді з тим, що зафіксоване у офіційних документах і зробив однозначний висновок: Іван Микитенко був убитий працівниками НКВС із інсценізацією самогубства. Очевидно, органи не хотіли, зважаючи на авторитет, у тому числі й міжнародний, письменника офіційно арештовувати його.

  Розслідування Олега Микитенка не просто спроба сина встановити правду про загибель батька. Це – своєрідний аналітичний огляд  становлення та поступового демонтажу  світоглядних ідеалів не одного покоління українців, які повірили у так звану загірну комуну і яких монстр ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, що  неухильно ріс, зміцнювався і п’янів від пролитої ним крові, планомірно знищував. Передчасно вважати, ніби цей монстр назавжди відійшов у минуле.  Володимир Путін та всілякі Гіркіни-Мотороли-Захарченки – пряме його породження.

  Спогади ж Зінаїди Краян теж не можна розглядати лише як  розповідь дружини. Це – погляд із середини  на історію української літератури 20-30-их років минулого століття, чимало особистісних деталей якої і відтворює авторка.

  У книзі також  багато фото, у тому числі й тих, які стосуються  рідного краю письменника. До речі, Олег Іванович побував також у селі Ріному, у школі, яка носить ім’я його батька і де колись працювала його мати. Тут також діє музей Івана Микитенка, є пам’ятник письменникові, до якого син дбайливо поклав усі букети, подаровані йому під час зустрічей, адже справжньої могили батька не існує…


Світлана Орел, Кропивницький



11.09.2017 16:30
Нинішньому молодому поколінню майже не відоме ім’я  письменника Івана Микитенка. Його творчість, яка раніше вивчалася у школі,  тепер відійшла у тінь. Звісно, вона несе на собі печать...
09.09.2017 17:30
9 вересня відзначається День українського кіно. Для деяких це буде нічим непримітна субота, а для інших – можливість ще раз поринути у світ вітчизняного кінематографу. Саме тому...
05.09.2017 15:15
«Три товариші» німецького класика Еріха Марії Ремарка є шедевром світової прози. Для мене цей роман належить до розряду тих, від яких не можна відірватися. Який у будь-яку хвилину розкриваєш на...
02.09.2017 11:42
Фотографуватися доводиться всім. І всі так чи інакше намагаються  підібрати перед об’єктивом таку позу, щоб на знімку мати якнайкращий вигляд. А що б ви казали, коли б людина, яку ви хочете...
01.09.2017 17:02
Що б такого подивитись на вихідних? Подібне питання задають собі багато людей передивляючись різноманітні ТОП-и , читаючи відгуки на сайтах чи просто перемикаючи канали свого телевізора. ...