Таке враження, що сучасні мас-медіа, політики та громадські діячі змагаються між собою, хто більше настрашить українців своїми статтями, виступами й заявами про можливий початок в Україні громадянської війни. Що ж криється за цими побоюваннями? Чи й справді українці, отримавши від історії великий шанс – створити власну державу, готові зараз нею пожертвувати? Те, що нині вона розділена мовно, релігійно і, як твердить дехто, навіть цивілізаційно, вже не викликає ні в кого сумнівів. А теза про «дві України», котрі, як Кіплінгові близнята, «ніколи не зійдуться», стала невід’ємною частиною світоглядного буття українців. Але, чи є реальні підстави й умови початку в Україні ХХІ століття громадянської війни? У пошуках відповіді варто звернутися до історії. Недарма ж кажуть, що вона має нас вчити.За весь період вітчизняної історії на території України відбулося дві громадянські війни (1657-1663 рр. та 1918-1920-х рр.). Обидві війни мали одну спільну рису: в їхньому початку й подальшому розвитку виключну роль відігравала третя, як правило зовнішня, сила. Значний, понад двохсотлітній, часовий проміжок між війнами дає можливість говорити про певну закономірність: немає третьої сили – немає й громадянської війни. Тож, взявши до уваги історичний досвід, можна бути спокійним і не хвилюватися: доки не з’явиться хтось третій, українці не будуть воювати один із одним.Новітня історія України також не дає підстав для паніки. Не дивлячись на всі регіональні особливості, політичні (кримська проблема 1992 р., вибори 1994 р., дискусії довкола прийняття Конституції 1996 р., Помаранчева революція 2004 р.) та економічні кризи Українська держава протягом своєї незалежності проявила, на подив, неабияку територіальну та відносну політичну стабільність, жодного разу не скотившись до межі масштабного внутрішнього збройного протистояння. Однією із причин цього є відсутність в українському суспільстві сепаратистських тенденцій. Переконливим прикладом бажання більшості сучасних українців жити в одній територіально цілісній державі є соціологічне опитування, проведене наприкінці 2012 року Центром Разумкова. Українців різних регіонів запитали про їх ставлення до таких змін територіального устрою України, як: утворення на території України двох незалежних держав з Південно-східних областей, Західних та Центральних регіонів, ідеї створення незалежної держави на основі Західних областей України, ідеї відокремлення Південно-східних областей від України і приєднання їх до Росії тощо. Більшість опитуваних, а це не менше ніж 77%, висловилися негативно. Гадаю, багато хто з читачів також не підтримав би таких змін.Отже, тепер до історичного досвіду маємо ще й соціологію. І перший, і друга, переконують нас, що ймовірність початку в Україні громадянської війни є досить малою. Звичайно, абсолютної певності вони не дають, та й не здатні дати. Єдине, що може уберегти українців від громадянської війни, це самі українці. Іронія й трагізм сказаного, однак, полягає в тому, що в нашому випадку, вони ж, тобто, українці, через брак розсудливості, безсердечність, чванливість і тому подібне, є одночасно й потенційною загрозою її початку. Інше питання: протистояння суспільства і держави, яке є цілком можливим. Власне, воно вже відбувається. Які шляхи його припинення? Мабуть, як писав Адам Міхнік, усвідомити свою поразку, яка дасть змогу побачити власну недосконалість, розуміння якої є першим кроком до діалогу зі своїм опонентом. А без діалогу неможливий повноцінний компроміс, на якому постала об’єднана Європа. І, можливо, змогла б постати й Україна, якій нині просто життєво необхідний компроміс, спочатку політичний й економічний, а згодом історичний та культурний.Але нинішня влада позбавлена здатності усвідомлювати власну недосконалість, власні помилки і, тим більше, власну поразку. Відповідно, неготова вона й до якихось змін. А «держава, котра не має знарядь для змін, – за словами Е. Берка, – не має знарядь і для самозбереження».Борис Шевченко
