Євромайдан

Cтолиця поза Хрещатиком живе звичним буденним життям. Навіть при самому Хрещатику блиск і шик магазинів «Метрограду» вмить видуває з голови євромайданівські міркування. Власне сам Євромайдан починається від Центрального універмагу: ідеш звично хрещатицькою підземкою, ступаєш на перші сходинки й зупиняєшся – вихід перегороджений повними білими мішками, ретельно викладеними один на один як кам’яна стіна, а зверху стирчать дерев’яні обаполи, арматура, металеві труби з накинутими автомобільними шинами… Потрапити за барикади можна попри самі стіни ЦУМу у вузький прохід, на якому стоять хлопці-дядьки із пов’язками чи наклейками самооборони на рукавах. Цим їх тільки й відрізниш від звичайних учасників Євромайдану. Ну, хіба ще касками (зеленими, червоними, синіми – будівельними, військовими…), далеко не у всіх, ну, хіба ще стрункою поставою – ноги на ширині плеч, гордо піднята голова, чіпкий погляд… Їх, прочитав у Мережі, тут уже понад три тисячі, розбитих на 15 сотень – в кожної свої обов’язки: виявляти провокаторів-тітушок, стежити за утриманням барикад, на випадок штурму утримувати пости... Народ само-організувався. І нині в одному з наметів при головній сцені Майдану ви можете при бажанні записатись у самооборону. Кілька днів тому Спілка архітекторів запропонувала самооборонцям свою будівлю на вулиці Бориса Грінченка як тимчасове помешкання…

Десь там дальше гримить головна сцена (голос із гучномовця, музика) а при вході тихо, майже пустельно – самі автомобілі по всій площі Хрещатику стоять рядами, як на параді. І номери різні – з усієї країни. Ось мої очі притягує з лобового скла однієї газельки приклеєне скотчем зсередини рукописне звернення «Хочеш заробити гроші? Іди захищати золоті унітази»; на сусідньому авто гасло «Рівненська АЕС – за ЄС! м.Кузнецовськ»… І намети, намети… Захисного вицвілого (давно списані, видно) лоску армійські, різнокольорові туристичні… Ряд наметів від «Батьківщини» із стіною фотовиставки Юлиного прем’єрствування: за годину чи й встигнеш переглянути фото, зроблені протягом років по багатьох паралелях і меридіанах… Запам’яталось одне з багатьохгасел наметних римованих «Україна – від Сяну до Дону; ЄС – від Донбасу до Лісабону».

Жвавий рух перед будівлею міської державної адміністрації: тут до входу чималенька черга, як у московському мавзолеї (спогад із радянської дійсності) – охорона пропускає по одному неспішно. Екскурсія по коридорах влади. Людям здається, що там щось цікаве можна побачити. Врешті, повертаються не похнюпленими: хай, коли ще така нагода трапиться?

На хіднику перед адміністрацією гурт молодих. Вони обступили фортеп’яно і разом з піаністом співають «Їхав козак на війноньку, сказав: прощай, дівчинонько…» Не всі співають, але світлий настрій на обличчі кожного. Державний гімн співають усі щиро, дехто приклав праву руку до грудей, там, де серце…

А через дорогу навскіс, навпроти метро «Хрещатик» три електрогітари з ударними тнуть полечку, і молодий низькорослий гуцул то одну дівку крутить, то другу – і не зморюється міняти, бо жодна його темпу не витримує…

Майдан живе, пульсує. Тон задає центральна сцена (кажу так, бо сцен по всьому майдану багато, навіть з мікрофонами – ось на затиллі головної, поближче до тролейбусного розвороту на невеликій сцені на питання про права людини в різноманітних життєвих ситуаціях відповідає юрист). Мікрофон головної сцени ні на мить не вимикається: то про свої місцеві майдани (дніпропетровський, калуський, маріупольський, чернівецький, уманський) розповідають приїжджі активісти, то звучать гуртові й сольні музичні виступи українською, англійською, російською… У ведучого захриплий голос і мені думається, що не один він тут такий уже втратив здатність своїх голосових зв'язок. Не один, не одна…

Мені хочеться обійти весь Майдан по периметру, аби мати уявлення про весь його простір, масштаб, наповнення. І, починаючи від Музичної академії (колишня консерваторія), за годинниковою стрілкою я рушаю в обхід. Він триватиме довго, бо зупинятимусь я раз за разом, аби надивитись, часом перепитати, ще частіше перечитати самодіяльні написи на прапорах, колонах, наметах, касках… Ось іде прямо на мене розважливою ходою чолов’яга в новій селянській куфайці, про існування якої я вже й забув, на плечі він утримує прапора з європейською символікою, але найперше притягує увагу крупними чотирма літерами на ядучо зеленій касці: ІЗЮМ. Зупинись і розпитай його про ту екзотичну солодку назву його міста, його мальовничої ріки Сіверський Донець на межі з батьківщиною сучасного гаранта. І чи багато іще з такими настроями людей у його краї, який чомусь нині більше асоціюється з допами й гепами? Але ти лиш поступаєшся йому дорогою у цьому велелюдному юрмищі, а краєм ока вже ловиш міцно скроєного вояка, що наче одлучився від петлюрівської, майже вікової давності, сотні й ось стоїть на фоні гривастого, здибленого й непорушного (пам’ятник!) коня: нога на бордюрі, лікоть на коліні – мило, посміхаючись у вус, бесідує з кимось по мобільнику. І синій його жупан, і чорна бирка з червоним шликом ще довго не покидатимуть твоєї пам’яті, аж поки ти про це не напишеш…

---

А писати хочеться про все, що бачиш: як біля двох злютованих в одну металевих діжок, що правлять за плити-буржуйки, гріються померзлі, сушать підошви свого взуття, підкидають полінця у нутрощі глибокої пічки й синій, кольору євросоюзного прапора димок в’ється з тонкої цинкової труби – скільки таких димів в’ється над майданом? Як гінкі хлопці, один із підборною сніговою лопатою – другий з віником, дістають із слизької, розмерзлої після потепління чорної клумби поліетиленові півстаканчики, ложки-виделки, паперові обгортки, і те сміття зникає в череві лискучо-чорного поліетиленового лантуха, якого волочить слідом за хлопцями юне дівча (чи не студенти мого рідного Шевченкового університету або Києво-Могилянки?) – охайною має бути територія Майдану. Як серце тьохнуло, коли серед гасел на перехідному від Жовтневого палацу над вулицею Інститутською місткові уздрів і рідне «Тетіїв – за ЄС». Як стояв під будівлею Профспілок у черзі за кулішем, сторонячись повзучих туди-сюди фур з продуктами – не наїстись стояв, а з цікавості, який куліш готують козаки в казанах, що димлять і парують тут-таки, на очах: пшоняний куліш із грудочками м’яса – смачний…

Я обійшов майдан по периметру й навхрест. Я почув, як б’ється його серце, як звучить його голос, як мліє його душа. І на всьому своєму кількагодинному шляху я не зустрів жодного знайомого мені обличчя. І не опечалився тим, а втішився: скільки добрих, відважних, терплячих, мудрих людей в нашій Україні! Ось вони з’їхались у столицю. Нікого з них досі я в житті жодного разу не зустрічав. Хоча ж набачився та спізнав авторитетів і в письменницькому, і в журналістському, і в націоналістичному, і в краєзнавчо-науковому, і в політичному, і в просвітянському та ще в яких там середовищах… А нині жодного знайомого! Вони, не сумніваюсь, були тут учора-позавчора, будуть завтра-післязавтра, а в даний момент – інші, за яких я чіпляюся поглядом і слухом, пером і пам’яттю. А скільки їх поза межами Майдану! Українців-європейців.

Але ж є й ті, хто проти європейського вибору. Їх сьогодні вже навезли у столицю потягами й автобусами. Йди на Європейську площу, познайомся з ними! Під північ я покинув Євромайдан і подався знайомитись із Антимайданом. За барикадами мені зустрівся перший чоловік, якого я впізнав у лице: Тарас Стецьків – пам’ятаю його ще із перших засідань Великої Ради НРУ у 1989 році. Тепер він квапився, видно, на сцену.

Європейська площа німувала. Іще не пора. Завтра їх зведуть-звезуть сюди. А зі сцени через барикади до мене долітає голос Стецьківа: «На Антимайдан партія регіонів дала вказівку допровадити з кожного району по автобусу. Не виключаючи й Західної України. Зустрінемо братів і сестер, поспілкуємось по-родинному…»

Василь БОНДАР