Тьотя Соня запитує Рабиновича, котрий брутально здирає шпалери в своїй квартирі: «Ізя, ви що, збираєтеся робити ремонт?» -- «Який там ремонт, я звідси переїжджаю!»Десь приблизно такий ментальний гумор пронизує спектакль «Хмарочоси, хмарочоси», який показав у Кіровоградській філармонії Єврейський музично-драматичний театр імені Шолом-Алейхема (м. Київ). Сценічну версію зробив Авігдор Фрейдліс за творами відомого російського сатирика Віктора Шендеровича. У програмці зазначено, що це лірична комедія, а я лише пару раз усміхнулася і один раз розреготалася (весь зал також ліг). Це коли героїня по ходу дії перелякано верескнула, а якась поважна леді з першого ряду презирливо зауважила: «Тихше, навіщо ото так кричати!». Усе інше було досить сумно. Але це не стосується гри акторів (Олексій та Юлія Кубіни), режисури Володимира Рака, декорацій чи костюмів. Про це якось і не думалося - чавунною гирею лягала на душу сама тема вистави - еміграція в США. Тема не моя безпосередньо - далі центральної Європи не бувала. Тема теліпає довжелезною радянською бородою, коли в соціалістичному раю за залізною завісою віддавали півтори зарплати за потягані джинси з зірково-смугастим лейблом, до світанку ловили хрипкий від глушилок «Голос Америки», а менш ніж посередній фільм «Золото Маккенни» передивлялися по кілька разів. Бо не просто імпортний-американський! Виїхати в Америку майже дорівнювало польоту на Марс.Тепер, коли багато хто вже там пожив, маятник хитнувся в інший бік. «Штатовський» уже не є еквівалентом «суперового». Почитайте форуми, особливо російські: заокеанців обкладають на чому світ стоїть; серед адресованих екс-кумирам оцінок найлагіднішою є «амер», решта здебільшого непристойна. Герой вистави гастролерів, колишній киянин, належить якраз до такої споживацької категорії. Живе на велфер (соціальну допомогу), яку йому, іноземному неробі, навіщось усе-таки платять. Заборгував за помешкання 100 баксів, але його чомусь не виганяють, газ не відрізають, електрику не відключають. На батьківщині він працював на заводі і був просто «мущіна», а тут на чужі гроші продавлює диван, але він «містер Голдінер» і «сер». На Манхеттені сер попер на червоне світло, тут машина, упав, отямився - гіпс. І дівчина, котра його збила. Він ліз під колеса, вона загальмувала і врятувала йому життя. За що суд і впаяв їй 80 годин догляду за потерпілим. Почитайте наші стрічки новин, через раз повідомлення на зразок: п’яний мажор убив своїм «танком» кількох людей і розгулює на свободі… «Містер Голдінер» щосили ллє воду на млини наших співвітчизників із життєвим кредо «Все краще там, де нас нема». Хоч він і розвиває цю думку: «А оскільки ми тепер усюди, то всюди однаково», але наспівує «Два кольори» та плачеться новій подрузі, що його заїдають спогади про минуле і жаль за тим, чого не повернеш. «Ага, бач, значить там погано, якщо згадує батьківщину», - торжествують у таких випадках «переконані патріоти. Хіба завжди так? Одна відома співачка народилася і дитинство провела в Канаді, де її батьки працювали за контрактом. Коли він закінчився, повернулися на батьківщину. Дівчинка ніяк не могла там прижитися. Ні з ким не спілкувалася, замкнулася в собі і довгі роки тужила за Канадою. Ім’я цієї співачки -- Мілен Фармер, а країна, яку вона довго терпіти не могла і де стала світовою знаменитістю -- Франція. Не менш багата і не менш мальовнича від Канади. Ностальгія категорія більш емоційна, ніж економічна… Вистава закінчується тим, що наші герої закохуються один в одного, пакують речі і виїздять. Може, на історичну батьківщину (дівчина теж киянка). Може, з Нью-Йорка на Середній Захід. Може, з помешкання, де по голові гуркотять поїзди метро, перебираються на вищий поверх хмарочоса. А ми з колегою понуро виходимо в фойє і зустрічаємо знайомого, котрий недавно з Америки. Там в одній чепурній офіціозній організації його вразив плакат на дверях, що різко дисонував з довколишнім інтер’єром та атмосферою: мадам з оголеним бюстом вражаючого розміру. Місцевий пояснив: якщо серед працюючих є жінки віком від 18 до 55 років, то це означає, що вони можуть народити і приходити на роботу з немовлям, яке треба готувати груддю. Отож керівництво зобов’язане обладнати спеціальну кімнату для цих потреб з усіма санітарними та гігієнічними вигодами. Американець не пригадав,щоб хтось колись скористався цією послугою, але оскільки таке теоретично можливе, то приміщення завжди має бути в повній бойовій готовності! …Якщо наші герої одружаться, то з міркувань комфорту для майбутніх малюків їм усе ж, мабуть, краще поїхати не до Києва - поки що в усякому разі…
Сніжана Казимирова
