6 січня Валерію Лобановському виповнилося б 75 років. Вік, як на сьогодні, не такий вже й похилий, але доля відвела йому усього 63. Робота спортивного тренера, надто футбольного, спалює масу нервових клітин, окремі матчі називають «валідольними». Валерія Васильовича це стосувалося чи не найбільше. Лобановський – заслужений тренер СРСР, а це для українського футболу часів возвеличення фахівців і гравців російських команд, явище виняткове. Показовий факт: слабо підготовлену надмірно титулованими московськими тренерами збірну СРСР керівництво Всесоюзної футбольної федерації не ризикнуло направити для участі у чемпіонаті світу 1986 року. Лиш перед самим його початком відрядило до Мексики збірну… київського «Динамо» на чолі з Лобановським. Під керівництвом Валерія Лобановського «Динамо» сім разів вигравало чемпіонати СРСР і п’ять разів Кубок країни, двічі – Кубок володарів Кубка Європи та європейський Суперкубок, а у 1988 році збірна Союзу стала срібним призером чемпіонату Європи. Такими досягненнями у СРСР не міг похвалитися жоден футбольний фахівець. Хто ще мав право, крім Валерія Лобановського, називатися ВЕЛИКИМ ТРЕНЕРОМ?!***Молодим найпалкішим футбольним вболівальникам (визначень «фанати», а тим більше, вибачаюсь на слові, «ультрас», які на увесь світ ганьблять наш футбол і Україну взагалі, не вживаю), сьогодні навіть уявити важко, які почуття переповнювали серця усіх шанувальників народної гри в Україні, коли сонячного вересневого дня 1961 року спортивний коментатор Всесоюзного радіо Вадим Синявський оголосив результат останнього матчу першості СРСР з футболу серед команд класу «А» «Авангард» (Харків) – «Динамо» (Київ). Рахунок – 1:1. І небу було жарко, і землі, заспіває тоді натхненну пісню відомий естрадний співак. Бо хіба можна стримати емоції такого рівня! Київське «Динамо» вперше в історії радянського футболу виграло чемпіонат СРСР, перервавши таким чином довголітню гегемонію (не завжди по-спортивному чесну) московських клубів, які ніколи і нікому до цього не віддавали золоті медалі. Уболівальники Кіровограда (переконаний – не тільки його) миттєво збіглися з усього міста (тролейбусного транспорту тоді ще не існувало, автобусний був рідкістю, приватних авто – одиниці) на стадіон «Зірка». Верховодив, як завжди, «дядя Вася» – невисокого зросту сивуватий пенсіонер, затятий вболівальник, який не пропускав жодного матчу «Зірки» (вона грала у класі «Б») ні вдома, ні на виїзді. А добиратися ж до, скажімо, Миколаєва, Вінниці чи Дніпропетровська доводилося залізницею у переповненому загальному вагоні, або попутним транспортом за свій кошт.Виливали ми свої пристрасті всю ніч. А коли почало розвиднятися, «дядя Вася» запропонував звернутися до обласного спортивного комітету з проханням організувати у Кіровограді товариський матч «Зірка»-«Динамо». Зазначу відразу – до голосу вболівальників прислухалися і до міста майже кожної осені після офіційного завершення чемпіонату приїздили лідери радянського футболу. Ми приймали (до речі – ніколи не програвали, а у надто захваленого московського «Спартака» навіть вигравали), окрім названих, московське і тбіліське «Динамо», ЦСКА, донецький «Шахтар», харківський «Авангард». Тоді, у 1961-му, ми вперше «наживо» побачили неперевершеного воротаря Олега Макарова, польових гравців Юрія Войнова, Андрія Бібу, Віктора Каневського, Віктора Серебряникова, Олега Базилевича, Йожефа Сабо, Валентина Трояновського, Василя Турянчика, словом – усіх наших кумирів, яких відразу назвали національними героями України. Серед інших гравців особливу цікавість проявили до рудоголового високого, трохи сутулуватого і прудконогого гравця під номером 11. Це і був він, знаменитий Лобан. Він космічною ракетою не раз мчав правим флангом до наших воріт і утримати його нашому цупкому оборонцю Миколі Міщенку було важко. Стадіон щосили подавав захисникові наказ: – Коля, тримай того рудого соняха. І хоча ми, звичайно, рвали глотки за «Зірку», але з нетерпінням чекали кутового у виконанні самого Лобановського. Ми тільки чули з голосу коментаторів або щасливчиків, яким вдалося бачити на власні очі гру Лобана (телебачення на той час у Кіровограді ще не було) про неперевершений «сухий лист» Лобановського, поданий з кутового, після якого м’яч опускався у ворота за спиною засмучених воротарів. Наші почуття двоїлися: ми хотіли побачити той «лист» своїми очима, але шаленіли, коли наш воротар Андрій Нестеренко їх брав. Гра закінчилася внічию, здається, з рахунком 2:2, один гол Лобан забив з кутового, тим самим «сухим листом». Що творилося після закінчення гри – не збагнути. Про автографи чемпіонів помовчу – легше було виграти автомобіль в організовану тоді на стадіоні лотерею, ніж підступитися до динамівців. Одному моєму приятелю це вдалося зробити, то він довго носив записника з автографом Лобановського чи Біби з собою у парк на танці і показував його дівчатам, до яких мав інтерес. Ми з кількома друзями обмежилися тим, що капітан нашої команди Віктор Третяков дав потримати футбольний м’яч, яким була проведена історична гра, і на ньому стояли автографи усіх динамівців. Цікаво, чи збереглася ця безцінна реліквія у музеї футбольного клубу «Зірка»? ***Писати свою яскраву біографію великий тренер продовжив і в роки незалежності України. Валерій Васильович, між іншим, був її патріотом. Скільки зусиль докладали московські футбольні функціонери, щоб переманити Лобановського і Олега Блохіна до столичного «Спартака» – навіть Богові невідомо. Вони не піддалися! Валерій Лобановський став одним з кращих тренерів світового футболу, кавалером рубінового ордена УЕФА «За заслуги». «Динамо» під його керівництвом п’ять разів вигравало першість України у Вищій лізі, тричі – Кубок України. Півфінал Ліги європейських чемпіонів, до якого дійшло свого часу «Динамо», залишається найвищим досягненням українського клубного футболу. …7 Травня 2002 року ми відмовлялися вірити повідомленням ЗМІ. Під час матчу «Динамо» у Запоріжжі з місцевим «Металургом» у Лобановського стався важкий інсульт. Кращі фахівці країни намагалися врятувати життя ВЕЛИКОГО ТРЕНЕРА. Не вдалося… На п’ятий день Валерія Лобановського не стало. Ще довго не вщухав сердечний біль. Його не згладжувало присвоєння видатному футболісту і тренеру звання Героя України та назви його іменем стадіону «Динамо». Адже всі усвідомлювали: після втрати Лобановського на тренерському містку «Динамо» і збірної України виникне пустка. Прикро, але досі воно так і є. Її не замінять ніякі містери-варяги. У жовтні 2003 року мені з фотокореспондентом Іваном Корзуном випало побувати у Києві. Усі ділові зустрічі відклали до відвідин стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. Зв’язалися телефоном з корінним кіровоградцем, тимчасовим киянином, Миколою Семенюком – активним пропагандистом футболу у місцевій пресі, пристрасним болільником «Зірки», «Динамо» часів Лобановського, збірної СРСР, коли у ній грали Блохін, Мунтян, а з ними дев’ятеро киян. Постояли, схиливши голови, біля чудового пам’ятника ТРЕНЕРУ, позгадували, пофотографували. З вірою у те, що наступники Валерія Васильовича відродять славу українського футболу, живемо й тепер.
Юрій Матівос
