Магія трьох чиселУ наукових джерелах, з яких черпають матеріали дослідники історії Кіровограда, найбільш суперечливими є дані про перший ярмарок, що відбувся у поселенні, котре начебто стало першоосновою майбутнього міста Єлисаветграда. Один з перших літописців міста – чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторові Воронцову, історик і журналіст Григорій Соколов стверджує: «24 липня 1754 року відбувся вже перший ярмарок у фортеці». Краще нього місто, певне, не знав ніхто. Адже саме він відкрив у скасованій Єлисаветинській фортеці архів старих справ, ніким до того не розібраний. А писав він працю «Історична та статистична записка про військове місто Єлисаветград» зовсім поряд з фортецею, у своїх родинних маєтках Соколівці та Черняхівці. Якщо до всього додати, що Соколов служив головним цензором Одеси, то змісту його досліджень варто довіряти. Інший не менш титулований дослідник – історик, топограф, статист і високий чиновник Генерального штабу Росії Олександр Шмідт, що теж сходив ногами і об’їхав верхи на коні всю Херсонську губернію, до якої належав Єлисаветград, повідомляє: «14 липня 1754 року біля фортеці був проведений ярмарок». Як бачимо, різниця у цілих десять днів, а це для визначення важливої події багато, ніякими описками чи помилками дані не пояснити. Тим більше, існує й третій варіант дати проведення ярмарку. Його подає у «Історичному нарисі м. Єлисаветграда» його колишній голова Олександр Пашутін: «Ще у 1754 році, невдовзі після закладення фортеці св. Єлисавети, 29 червня приїздили сюди для торгівлі худобою і кіньми турки, кримські татари і запорожці». Автори історичного нарису про Кіровоград (Єлисаветград) у академічному виданні «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область» повторюють Пашутіна.Тут різниця складає майже місяць і не співпадає з даними обох попередніх авторів. Пашутін писав свій «Нарис…» через п’ятдесят років після публікацій Соколова і через тридцять після Шмідта і, звичайно, користувався їхніми роботами. Тим більше – обоє видань зберігалися у бібліотеці класичної чоловічої гімназії Єлисаветграда, попечителем якої був міський голова Пашутін. Можливо, він не довіряв Соколову і Шмідту, а посилався на дослідження одеського історика і юриста А. Скальковського, який теж причетний до написання історії Херсонської губернії, з тією різницею, що ніколи не бував ні у фортеці, ні у Єлисаветграді, зате користувався необмеженою увагою до своєї персони самого губернатора. Так само, як Пашутін. Та як би там не було, але подібна плутанина у важливих історичних документах недопустима з точки зору науки. Тому ще у 1930-х роках дослідниця заселення Півдня України середини XVIII століття історик Наталія Полонська-Василенко здивовано зазначала – як можна було за якихось 11 днів від часу закладення фортеці, 18 червня 1754 року, встигнути організувати у ній міжнародний ярмарок за участі турків, кримських татар і запорожців, оповістити всіх за тодішніх способів зв’язку і пересування транспорту? Та й хто поїде з дорогим товаром у невідомі до того краї, які ще нікому офіційно не належали7 До того ж – хто дозволив влаштовувати масові торги на будівництві засекреченого військового об’єкту? Вчена висловила припущення, що на місці ярмарку раніше жили люди…
Один з ескізів фортеці
Доки сенатори радилися…Заселення завойованих земель у Приінгульських степах виявилося для Росії не такою вже простою справою, як гадали у Петербурзі. Бажаючих прожогом кидатися у невідомі Дикі Поля виявилося небагато. Першими наважилися старовіри зі Стародуба Чернігівської губернії. Серед них переважали купці і ремісники, тому землеробство для них було справою другорядною. А торгівля і виробництво товарів повсякденного попиту потрібні скрізь. Місцем проживання обрали традиційно для українців правий берег річки Інгулу. І відразу розгорнули бурхливу діяльність. Повз поселення проходив давній торгівельний шлях з Польщі у Крим, на всій протяжності його купці облаштовували крамниці й «торгові ряди». У великих селах, крім постійних крамниць, саме тоді почали поширюватися кількаденні ярмарки, на які приїздили купці з усієї України, а іноді й з-за кодону. Тим більше, зовсім поряд – за річкою Виссю були вже польські землі, за Інгульцем на південь – турецькі володіння. У перший рік перебування купців на Інгулі у цих краях з’явилися небачені раніше товари: польський і російський одяг, голландські і німецькі сукна, турецькі прикраси і прянощі, грецькі вина і посуд. Перший кількаденний ярмарок виник на високому правому березі Інгулу неподалік торгового шляху.
Вхід у фортецю
А в цей час у Петербурзі сенатори ніяк не могли уладнати складні питання розселення людей у межах Нової Сербії та володінь Запорізької Січі. Намічене будівництво фортеці затримувалося вже другий рік, у справу змушений був втрутитися гетьман України Кирило Розумовський, який надіслав для будівництва фортеці українських козаків. Їх розмістили у поселенні поряд з фортецею. Та відразу постало питання – де ту фортецю будувати? Чергова російсько-турецька війна закінчилася укладенням Бєлградської угоди, яка не дозволяла Росії будувати укріплення на берегах Інгулу. Росіянам вона була потрібна саме тут, тим більше, що вони мали домовленість з Новою Сербією, що спорудять укріплення на кордоні сербів і турків. Всупереч міжнародним угодам і едиктам, з Петербурга 18 червня 1754 року надходить коменданту фортеці О. Глібову наказ негайно розпочинати будівництво укріплення, хоча вже минула майже половина літа, до осінньої непогоди лишалося кілька місяців. До того ж, саме на тому місці, де мали з’явитися бастіони і равеліни фортеці, на день святих Петра і Павла, 29 червня, купці намітили провести великий ярмарок із запрошенням купців сусідніх країн. Та у намічений день ярмарок не відбувся.Як новокозачинці турецького пашу «взули»Дослідники фортеці, використовуючи для її опису найяскравіші фарби, чомусь залишають поза увагою «фронт робіт», виконаних при будівництві цього грандіозного на той час військового земляного укріплення. Сьогодні нарисовці назвали б його будовою століття. Кошторисом, складеним у Сенаті, будівництво мало здійснитися за 130 днів, і ні на жоден більше, під цей термін виділялися кошти. Роботу мали виконати 10130 робітників і майстрових та 650 кінних візників. Де було взяти таку кількість здорових сильних чоловіків, здатних накопати, перевезти і викласти у симетричні вали і фігури сотні тисяч тон землі? При цьому користуватися лише лопатами, кайлами, носилками і ручними тачками – іншого інструменту тоді ще не існувало, техніки тим більше. У всіх поселеннях, розташованих на той час у районі будівництва, нараховувалося не більше двох-трьох тисяч мешканців загалом. Отож, роботи мали виконувати українські кріпаки – втікачі від жорстокої експлуатації поміщиків-землевласників з Лівобережної України та захоплених Польщею територій Правобережжя. Сенат змушений був прийняти постанову, якою визначив «живущих в заднепровских местах старожилов и выходящих из Польщи… учредить казаками так, как слободские полки состоят». Урядові потрібна була дармова робоча сила. Створенням полку покладено початок заснуванню біля фортеці поселення Новокозачин. Для охорони будівельників гетьман Розумовський надіслав з Глухова гармати, дві і сьогодні стоять на гранітних постаментах при вході у колишню фортецю.
Передмістя Чечора, що виникло на місці першого ярмарку
Та як не приховували росіяни існування фортеці, про її будівництво стало відомо у Константинополі. Падишах негайно послав на місце спорудження укріплення довіреного пашу Алі-Сент-Агу для огляду будованої фортеці. Її комендант був попереджений російським шпигуном у столиці Османії про візит небажаного гостя. Часу на розуми було обмаль: треба діяти рішуче і швидко. На поміч коменданту прийшли представники полкової старшини Устинович і Робота. На день «несподіваного» приїзду паші, 24 липня, керівництво фортеці і полку призначило… проведення ярмарку. Нікому ніяких запрошень, ясна річ, не надсилалося. Був застосований звичайний «марафет», запозичений пізніше Потьомкіним при зустрічі в Україні Катерини ІІ під назвою «потьомкінські села». Учасники «ярмарку» і предмети його були під руками. Необхідна кількість козаків була виряджена у селян, міщан. Купців, ремісників вистачало, «товару» теж: худобу, коней, овець зігнали з навколишніх слобід і хуторів, посуд, реманент, різна необхідна одежина, напої і закуски теж знайшлися. Причащати у корчмах та шинках, організовувати масові гульбища козакам не звикати. Алі-Ага такого надивився і наковтався, що його з помічником ледь всадили на коней, призначили козацький супровід і доставили до самого Бахчисараю, звідки він дістався Константинополя. Аж надто гучний прийом розчулив турецького посланця, ніякого будівництва фортеці він не побачив. Успіх «оглядин», звичайно ж, приписали коменданту Глібову. Російський посол, передаючи Глібову подяку МЗС, писав: «Що стосується маскараду, який Ваше Превосходительство влаштували тому туркові і його помічникові, то маю честь без зайвих лестощів передати вам найвищу похвалу, яку ви цілком заслужили». Донесення паші заспокоїло Порту, що дало можливість Росії підготуватися до чергової війни з Туреччиною, яка почнеться вже за десять років. А «потішний» ярмарок, організований козаками, буде занесений до рапортів і послужить додатковим джерелом для дослідників.
Вітряк поблизу Ярмаркової площі
Цим можемо пишатися
Далі все пішло відомою дослідникам історичною стежиною. Іноземні колоністи не виправдали сподівань царизму і не перетворили Приінгульські степи у квітучі. Нову Сербію ліквідували, її територію перетворили у Єлисаветинську провінцію. З українського Новокозачого полку створено поселенський пікінерський. Для добудови фортеці у 1765 році був присланий Пермський карабінерний полк. Його розмістили у приміщеннях колишнього Новокозачого полку. Поселенню змінили назву – відтоді воно стало Пермською або Солдатьською слободою (у наші дні це вулиця 20 років міліції). Тут було також відведено кілька будинків під військовий госпіталь, у якому могли одночасно лікуватися до двох тисяч військовиків.
На ярмарок…
Попри плутанину у визначенні часу проведення ярмарку, викликаного військовими і дипломатичними таємницями, він став знаменною віхою у історії торгівлі не тільки у місті над Інгулом, а й у всій Правобережній Україні. Адже до нього тут проводилися невеликі сільські торги – базари. У документах фіксується точна дата проведення і назва ярмарку – 29 червня, на день святих Петра і Павла, тому й названий він Петропавлівським. Ярмарок проводився щороку до початку 1920-х років. Його ліквідувала радянська влада. Спочатку торги відбувалися на схід від фортеці до Інгулу, з ліквідацією фортеці у 1784 році її територія була передана під ярмарок. У середині ХІХ століття певний земельний наділ віддали під будівництво окружного суду, частину під Сінну площу (старожили міста її пам’ятають). Ярмарки почали влаштовувати на лівобережній околиці міста, епіцентром великої Ярмаркової площі сьогодні є пам’ятний знак «Ангел-Хранитель».
Гармати гетьмана Розумовського (фото 50-х років минулого століття)
Основним товаром торгівлі ще з часів «маскарадного» ярмарку були коні. Аж до самого більшовицького перевороту Єлисаветград разом з Гадячем і Новомиргородом входив до трійки міст України, де проводилися найбільші кінні ярмарки. Слід відзначити високу вартість коней на ярмарках. У різні часи ціна на коня кращої породи складала до 300 карбованців, у той час як за найкращого вола чи корову давали від 30 до 50-ти. Площа і вулиця, частина яких відійшла до сучасних Полтавської та Кропивницького, у ті часи називалися Кінними. Коні стали символом міста, чи не все чоловіче населення було безмежно закохане і віддане конярству. Поряд з Ярмарковою площею за короткий час збудували до сорока кузень та будинків, у яких жили ковалі, поселення назвали Кузнями. Біля них щодня стояло багато проїжджих, які зупинялися для ремонту возів, карет, бричок. Замовлення виконувалися швидко і якісно. Так само на високому рівні кували коней. Майстри без роботи не сиділи. Не випадково саме у нашому місті у середині ХІХ століття було відкрито одну з кращих у імперії кавалерійських шкіл, перепрофільованої пізніше у юнкерське кавалерійське училище, яке готувало офіцерські кадри для кавалерії різних армій, у тому числі УНР.
Залишки минулого
Така коротка історія першого ярмарку у місті на Сивому Інгулі. Оповитий таємницями і легендами, ярмарок став складовою частиною сучасного обласного центру, він його ровесник і своєрідна візитна картка. Уявити старе місто без ярмарків і торгівлі взагалі неможливо. Вже не раз відзначалося, що єлисаветградські купці першими у Правобережній Україні проклали торгівельні шляхи на міжнародні ринки, завдяки їм набула широкого розвитку торгівля в Одесі, Миколаєві, Херсоні, інших південних містах України. Періодично ярмарки у Кіровограді відбуваються й тепер. Щоправда, коней на них на продають. Хоча ще до 70-х років минулого століття на Кущівці діяла так звана товкучка, з якою суперничати могла хіба що Одеса. Там можна було купити все – від швейної голки до автомобіля (кіровоградці жартували – до атомної бомби у розібраному виді). Торгували там і худобою, свинями і, звичайно ж, кіньми.
Фортечні вали
Юрій Матівос
